Як українці італійцям свято створили

В вечір п’ятниці, п’ятнайцятого листопада, гуділа «Стара грушка» як який вулик. Вже було далеко за північ, а ніхто навіть в думках не мав жеби вийти з кнайпи і пофалювати до хати. Де там? Навіть пану Стефцьові не спішилось додому, хоч і здавав собі справу же пані Ганя справить му таку авантуру в хаті, таку ґранду зорґанізує,так му вуха накрутить, же певні зо тиждень не буде годен капелюха на каляпітру натєгнути. Але то буде вже завтра, то по цо тераз тим себе гризти? Може завтра вкупе їй яку берелку, то минеться якось. Має ж кумати кубіта, же таке не каждий день ся трафляє. Збірна України виграла в збірної Франції! Та таке буває не частіше як кінець світу! І власне сталось то по раз перший! А як не відкнається і буде далі репетувати і собачити, то повість пан Стефцьо, же в честь такої ґрандіозної вікторії повезе він свою малжонку до Парижа в пришлім року. То мусить їй вернути штімунг. А за рік то ті вакації можна би було і відволати, бо до холєри роботи, нема часу, форси, срака-мотика. А може і сама якось забуде.
Так собі думав пан Стефцьо, жльопаючи вже певно шосте пиво. Але думав не довго, тіко так раз то си прокрутив і шлюс. Бо не мав часу на такі бздури. Бо на столі стояли недопиті гальби з пивом, напроти сидів усміхнений і захмелілий пан Зеник, а десь за сусіднім столом хтось вже затєгнув «Лента за лентою», тіко слова троха змінив:

Бальон за бальоном
Ти з брамки витєгай,
Французький когуте
Ти дзьоб не задирай!

А от і Ромцьо вибіг з-за ляди з мисегами смажених курячих крилець. Ше перед матчем хлоп обіцявся, же як підріжем троха тим французам крила, то він за рахунок кнайпи на кожен стіл по мисці крилець зорґанізує. Но і тепер льотав межи столами щасливий як холєра з тими своїми крильцями. Насмажив він їх як на цілу дивізію, ну бо ми тим французам крила не то шо попідрізали, а навіть так файнютко повідрубували. Перед грою то вони ходили такі ґонорові, же навіть когутами їх було тєжко назвати, швидше індики якісь, а по матчу, то йшли з поля як які курчата. Кожен француз до гри ніби сам шукав журналістів би оповісти як то їм фортуна ся посміхнула жи будуть грали з Україною, жи Україну то мусять проходити легко, такво їдною лівою, бо мають в своїм зесполі куди ліпших спортовців. Наші козаки на то тіко тихонько собі посміхались в вуса і далі наминали вареники. Ну бо дурень думкою багатіє. Хай і далі собі думають шо вони ліпші, хто ми такі жеби в дітей забавку відбирати?
– А знаєте шо я Вам, шановне панство, повім? – раптом піднявся з-за столу пан Стефцьо, — всі от розхвалюють Ярмоленка і Коноплянку, натішитись просто не можуть тим штудерним паразитом Зозулею, і то всьо правильно, то всьо по ділу. Але я Вам повім же цьомали ми би нині сраку тим когутам французьким, якби не їдин волиняка. Якби не Артемко наш Федецький, то мали би цілу дупу, а не вікторію! Бо має наш Артемко такий куншт, якийсь такий талант до магії. Виділись Ви як він заховав Рібері, так же його навіть камери ледве находили, і то тіко для того жеби показати який в него кислий писок? І то без п’яти хвилин володар золотого бальона! А Федецький його просто взяв і з’їв! Давайте вип’єм за того волиняку, би дав му Бог моцного здоров’я!
І не було ні їдного такого який би по тих словах не осушив свою гальбу до дна, бо хто би взяв на душу такий гріх? А пан Стефцьо сів, взяв собі крильце і вп’явся в него зубами, так ніби то було крило самого Рібері.
– А в Парижі Феді не буде, і троха мене то тривожить… – тихо промовив пан Зеньо.
– Як не буде? А то чого? – ледве не ковтнув то крильце разом з кістками пан Стефцьо.
– Та бо злапав картку жовту нині, но і мав до того, то наступний матч пропускає…
– А то курча ляґа! – не втримався пан Стефцьо, – а то шо тепер буде? Хто теперка буде того фраєра тримати?
– Мандзюк?
– Срака, а не Мандзюк! – злостився далі пан Стефцьо, – хіба може Гусєв Олько вийде, він принаймні швидкий. Але то до холєри, як то ся стало? Вже як мав дістати ту картку, то тре було Рібері так влупити жеби вже не встав. А то як виходить? І картку дістав і Рібері живий. А я тепер мушу нерви си гризти. Ті волиняки – то є файні хлопці, але ніц не мають якогось співчуття до людей з хорим серцем.
– Ой, пане Стефцю, та вже так не голосіть як стара баба, — усміхнувся пан Зеник, — ви файно шойно вповіли, же якби не Федя, то мали би ми курячу дупу нині, а не крильця і вже до сраки би було чи буде Федя грав в Парижі чи нє. А так, то давайте я Вам ліпше історію оповім за свого студента з Італії, – пан Зеник хитро примружив сліпаки і потєгнувся за цигаркою.
– Якого такого студента з Італії, шо ви вже там си вибздюрали? – не повірив пан Зеник.
– Та бігме, маю такого студента, Мікелянджело ся називає, як той, шо капеллу Сікстинську розписував, знаєте?
– Ну-ну, ясно же знаю, — злостився пан Стефцьо, бо дуже то го курвило, як пан Зеник ся сумнівав в го ерудиції, а звлаща тому, же часто мав пан Зеник в тім рацію.
– Ну то власне так той фацет ся називає, але я го кличу Міськом, бо то то саме. А йому ся навіть подоба. Ну але менше з тим. Місько приїхав до Львова по тій програмі обміну, «Ерасмус Мундус», чи якось так, на рік на магістрат би вчити історію. Каже, же дуже го інтерисують наші визвольні змагання, а звлаща як ми комуністів давили.
– Та йдіть.
– Та бігме, каже жи тато в него затєтий комуніст і тіко й говорить вічно шо за совітський рай, так ніби він там жив. А Міська то все життє так курвило, жи постановив вивчити історію і довести татові, же комуністи то лайдаки. Но і хоч тата він і не переконав, але сам в то ся втягнув і тепер хоче бути істориком, ну і власне дуже його манять наші визвольні змагання.
– Але файний хлоп! – аж плеснув в долоні пан Стефцьо.
– Та не кажіть, такий собі італійський бандерівець, – усміхнувся пан Зеник, — але до чого я то всьо вам повідаю? Заходить вчора Місько до мене в кабінет і каже мені, синьйоре Зеник, каже, я знаю як ви українці ненавидите москалів і я вас, каже, в тім розумію, бо стіко зла, стіко біди, скіко тоті гадюґи вам заподіяли, то тре бути альбо хорим альбо дурним, альбо наніц ніякого респекту до себе не мати жиби їх любити. А потім каже таке, я, синьйоре Зеник, каже, бардзо вас ціную, і вас персонально і цілий український нарід, а затим, каже, якщо ви не впустите тих цванюватих французів, тих фраєрів засраних, тих когутів обскубаних на мундіаль, то я вам обіцяю, же вивчу українську мову, а також і ту вашу львівську ґвару, і на каждий матч України на мундіалю, неважно де я в той час буду, буду малювати си бузю в синьо-жовті кольори, брати в одну руку фану синьо-жовту, в іншу червоно-чорну, і буду так ходив і вболівав за Вашу збірну. Слава Україні! А то остатнє навіть вповів українською, бо так то ми з ним англійською шпрехаєм.
– Та йдіть, – тіко то і зміг вимовити пан Стефцьо.
– Та я вам повідаю, то бахур такий як має бути!
– Ну то, пане Зеню, не маєм вибору, мусим пражити тих когутів і в Франції! – урочисто промовив пан Стефцьо і підняв свою гальбу.
– Ну та вже нема де діватись, – засміявся пан Зеник і з розмаху вперіщив своєю гальбою в гальбу пана Стефця, так же аж його світле пиво ся перелило до темного пива пана Стефця. Але той тіко підморгнув і приклався до гальби.
Сиділи вони в «Старій грушці» ше довго, аж си їм пиво скінчило і Ромцьо мусив з льоху вино діставати. І сиділи би певно так до вівторка, якби не тре було в понеділок йти до праці.