Ложка меду в бочці дьогтю

Ви би тіко виділи, як летів зі стадіона до «Старої Грушки» пан Зеник… Як який Ікар! Аж часом ставало лєчно за него, жиби не обсмалив об сонце свого знаменитого шнобеля і не влетів до якогої баюри. Бо шо би там не було, а завтра до учельні, вчити дітваків розуму, а гарнітур має один, і на футбол і до бюра.

Несло го щастя, щастя яке розпирало зсередини і надувало ніби якогось бальона. Пан Зеник розширявся вздовж і впоперек, аж почув, як ноги му ся відірвали від бруку і він полетів, полетів шо було моци до кнайпи аби поділитись тим щастям, тим святом великим зі своїми кумплями, напомпувати ним їх всіх і такво би собі висіли приліплені до стелі з гальбами в руках. А чого нє?

Чи міг він мріяти ше нині рано про шось таке? Та де там. Ше рано він не знав чи взагалі піде на той футбол. І чого ся дивувати? Плотят доцентам нині не так, шо дуже десь походиш. А з тим як грає наш зеспул і зі всіма тими авантурами в клубі в остатні кілька місяців, то й якогось спеціяльного бажання ходити на футбол не було… І не ходив пан Зеник, не ходив, дуже вже був він то всьо собі близько до серця взяв, як який персональний деспект. А звлаща то, як наші кєровніки повели себе з Ігорцьом, о тотого вже їм пробачити ніяк не міг, каждого дня просинався і шлякував Димінського і всіх його холуїв на чім світ стоїт! Бо де ж то таке видано, отакво на святе посігати?

Але шо там повідати, остатні вже певні з півтора роки в Карпатах творилось шось нездорове, а навіть би сказали зупевні хоре. Якимось дивним чином лідери команди, власне ті хто ше хоч якось тєгнув зеспул догори на своїм карку, раптом діставали фйоли в голові, перекидалися на чортів волохатих, і відправлялись нашим дбайливим керівництвом до дублю, в такий собі карантин для вар’ятів, де теж ніяк не могли вгомонитись і кидались вовками на молодих хлопак з кулаками, ногами, а часом і зубами і з піною з пащі. А принаймні так повідало керівництво і дуже вже хтіло аби громада в то вірила. Зачалася та зараза з Федецького, але того матолка ніби вилікували, він ше потім тєжко перепрошував за свої фйоли, а от з Еріком і Лукасом ніц не змогли вдіяти, мусіли обох ся позбути… Після того невідомо шо зачало ся творити зі Штілічем, якого вже у Львові тихенько, а де-не-де і на повний голос називали месією. В карантин го правда не зіслали, але грав він так ніби своє тіло їв — нема сумніву, же теж го вчепилась та сама хороба. Шо то було? Чи які вроки, а чи може хімічна зброя, яку нам підсунули наші «коллєґи» з Чорноморця чи Металіста – невідомо, але в кінцю минулого сезону мали вже наші кєровніки того доста і постановили пігнати в шию всіх аби та зараза не пішла далі. Потім правда змилостивились, покликали сповротом, але вже на менші гроші ясне діло. Тут і закралась в каляпітри футболістів нехитра думка, же ніякі вони не прокажені, чи гнилєки, чи шлякнуті, чи вар’ятунці, а просто лохи і по всьому. Ніц їм до душі та думка не припала, ким-ким, а лохами їм бути ся не хтіло, бо бути хорим, то є одне діло, а туманом вісімнайцєтим, то вже зупевні друга історія, то й зачали вони протестувати. В результаті того протесту, багатьох з них таки спровадили до інших клубів. Серед них був і Ігорцьо, який поїхав в оренду в Ростов, до кацапів. Інші з часом вернулись до складу, як ото хлопчик наш золотий Олезьо, і так і не ясно — чи то вони погодились на меншу платню чи то кєровніки вступились. Судячи з того, же ніхто слова за ті гроші більше не промовив, певно все таки вступились кєровніки, бо якби було одвротнє, то вже би на цілий Львів про то трубили…

Дуже то всьо курвило пана Зеника, так же часами аж каляпітра му боліла, мігрені мучили, аж мусів калганівку пити, яку йому дзядзьо з села передав і він її на свята тримав. Багато не пив, такво по пів келішка, тіко шоб заснути, а єднак друга фляшка вже була майже пуста. Так виглядало, же свята того року будуть без калганівки. Ну а бо про які свята може йти мова з такими нервами?
Як вже сьми писали, найбільше го курвило, як ся повели з укоханим Ігорком Худоб’яком. Хлоп відгонив вісім років за Карпати, а його женуть мітлою як якого злодія… Встидно було за рідний клуб, аж сльози ся на сліпаки навертали. І з тим всім постановив був пан Зеник, же нігди він більше не піде на футбол, не буде ся го дивив по телєвізії (хоч то в него і не дуже виходило), не буде читав новин, а навіть з паном Стефцьом на пиво буде ходив рідше, аби не псути собі нерви. Аж поки не зачнуть наші кєровніки поводити себе як люди, а не як худоба. А того певні не буде ніколи…

Але нині ся не втримав. Встав рано і почув, же пропав, же не зможе себе втримати в хаті, ноги самі несли на стадіон ніби шось знали. І вже на восьмій хвилині він зрозумів, шо ноги таки дійсно шось знали, а Бог нині буде на нашій стороні. І мало його в той день цікавило, же після того як літом команду розвалили, як прийшов Севідов і ціла дивізія хлопів з Кривбасу, команда ніяк не може здецидуватись в який то вона футбол грає, всі тіко гонять взад-вперед і запердолюють бальона якнайдалі. Було му до сраки же в центрі поля після того як пішли Ігорцьо, Штіліч і Кенія, то нема навіть кому дати точного паса, Олезьо сі старає як підірваний, деколи аж до істерики, але тєжко йому там їдному… В носі він мав, же всі брамки які ми стрілили Шахтарю були випадковими і мали ми багацько фортуни. І навіть чути не хтів про то, же пів матчу, хлопаки відверто тєгнули час, корчились на полю, тринділи шось до судді годинами, гатили по ногах, спині і де тіко могли дістати, а бальона з аута вводили так полігутко-полігутко, ну бо ніде їм ся не спішило. Мав він то всьо далеко в дупі, бо Карпати по раз черговий вказали Шахтарю де є їхнє місце і так має бути! Чого вартували тіко циферблат Луческу і його відмова потиснути ґрабу Севідову?! Було би ліпше якби він ше ся розридав, ну але не можна в тому світі мати все…

Так думав пан Зеник як летів до «Старої Грушки», а як підлітав, то побачив як з кнайпи виходить пані Стася. Вона побачила його і відразу відвела очі в бік, але чомусь не зрушила з місця, завмерла там перед брамою і ніби чекала. І вперше за два роки пан Зеник не відчув злості на пані Стасю, вся та велика образа десь зникла, а на її місце заступило їдне щастя і бажання поцілувати ці такі червоні і солодкі від лікеру губи. І він не мав права перечити своїм бажанням, бо нині ними керував сам Господь Бог. Він влетів в пані Стасю як який вихор і припав вустами до її губ. Вона не пручалась. Лише посміхалась. Він цілував, а вона посміхалась і очі її полігутко наповнювались щастям, а заїдно і слізьми.

Поки не має коментарів.