Не знаєм чи плекав хтось хоча ж би мацюпуську надію же наші хлопаки шось в тім матчі продемонструют, але ми десь так то собі і уявляли, як воно врешті і сталось. Тіко два рази хлопаки нас заскочили – коли стріляли брамки, бо, як поправді сказати, то ніц то на то ся не заповідало. Але в тому то і не було якоїсь їхньої заслуги, то швидше Дніпро собі стрелило дві брамки, а не Карпати їм. А власне їдну з них то таки дніпряни самі собі встрелили цілком буквально, бо певно вже ся призвичаїли стріляти голи власне в ті ворота, в першій полові стрелили аж три, но і вдругій троха ся погубили і не зорієнтували же то тепер їхні ворота.
Та й чого можна було ся сподівати в такій грі, яка ше до початку вже наганяла тіко смуток і розпач? Пусті трибуни стадіону, асболютно пусті, жадної живої душі, навіть може якоїсь зіпсутої, троха спитої, з черствим серцем, в якому тіко того ся й лишило, же грамулька чистого кохання до свого клубу… Їдним словом ані одного лайдака, який би хоча ж би крикнув «вівці!», як дуже вже зачне боліти серце від споглядання гри наших матолків. Всюди одні пусті сідала. Такий презент ми дістали від ФФУ акурат після гри з Говерлою, та якби самої поразки з Говерлою нам було мало і тре було нас ше добити. Але не тим разом, тим разом федерації не залежало на тому чи добивати Карпати чи нє, чи програли ми в Говерли чи виграли, тим разом то було попросту шикування до «празніка вєлікай пабєди». То та як бордюри білилом побілити… Бо власне претекст був бардзо в дусі празника – повідалось же наші фанати позволили собі шось неонациське і профашистське. Шо саме, то ся не повідало, бо наша федерація футболу так низько не падає жеби шось комусь тлумачити, тримає клясу. Може то був якийсь паяц з намальованими гітлерівськими вусиками, а може й забитий жид, того ніхто не видів і не знає… Але бабці-дрипці на ринку повідали, же скоріше всього то через банер в честь 70річчя дивізії «Галичина» на матчі з Зорею. А як так, то власне і нема дуже шо ся сперечати, бо хоч для нас ті хлопці і герої, бо вони як могли боронили наші землі від червоної зарази, шо сунула з півночі, але робили то вони під командуванням Гітлера, а тому виходить же формально ФФУ могла виписати нам за той банер мандат. Но і так ся стало, такою нагодою було би гріх ся не скористати, та ше й в переддень дня пабєди. Такого вони нам попустити не могли. І не тре тут ся навіть дуже розпачати і старатись якось себе захистити, тут тре просто з високо піднятою головою плюнути їм в писок. Хтілось би ше тіко, жеби на стадіони Чорноморця і Севастополя так само наклали штраф за москальські фани якими вони вічно вимахують, бо то, як нам ся видає, красномовний заклик до сепаратизму, а то в Україні, як повідають мудрі люди, карається законом…
Але якби то тіко то… Найбільший розпач наганяла фігура Дячука-Ставицького біля поля… Зазвичай зміна тренера в клубі приносить результати принаймні в перших матчах, бо перед новим тренером всім ся хоче троха помалювати, показати себе з ліпшого боку, но і весь зеспул ся старає і грає файніше. Але то не в нашому випадку. Бо в нас за каждою черговою резигнацією чергового тренера за команду ся бере завжди вірний Дячук-Ставицький і тренує пару матчів, поки не зробить всьо ше гірше і не прийде хтось новий. Перед ним хлопаки не будть зі шкіри лізти, а бо по цо? То та якби батьки лишили свого бахура на няню на один вечір. Чи буде кіндрус себе ґречно поводив, коли знає, же то тіко один вечір, же завтра знову будуть батьки, яких тре слухати, а няню він знову зовидять хіба такво десь за півроку, коли батькам знову заманеться кудись повіятись… Так і наші хлопаки, їм нема чого доводити Дячуку-Ставицькому, бо власне сам Дячук-Ставицький там хіба для вигляду, так аби хтось був, бо не пасує як зовсім без тренера. Більше того, поява Дячука-Ставицького на лавці безпомилково говоре тіко про їдно – в тим моменті Карпати є в повній дупі! І хлопці то знают, і то не може не гнітити… Та ше й Говерла програла свій матч і так виглядає, же навіть як дуже будем хтіли вилетіти з прем’єр-ліги нам вже не дуже вийде. І хлопці як виходили на поле то вже знали…
Вже перед грою було ясно як білий день, же Карпати приречені. Бо приречений той, хто себе таким вважає… І тих три швидких брамки вони сприйняли як належне, ніби просто грали свою роль в тому спектаклі. Дніпро могло забивати ше певно з десять, але на диво файно в той день справувався Ромцьо Мисак. А всі інші просто обсервували, шо ся творе на полю. Ніхто не бігав, ніхто ніц не хтів, нікому ніц не було треба. І як їм вдалось запхати ті дві брамки, то хіба їдному Богу відомо. А може попросто дніпрянам стало їх жаль…